О мій бог, чи Бог. Комп так глючить, ледь відкрив блогер, щоб написати це. Мій старенький відживає останні дні. До речі, чим не зміна в житті. Про них і хотів написати, бо відчуваю, нарешті, що маленьких змін накопилось рівно настільки, щоб відчути різницю між мною зараз і минулим.
Ну, досить водички. Тільки що листав сторінку минулого друга, друг не минув, але дружба пройшла. І все якось так тепло згадувати. Не з тим, щоб повернути, не без прикрих моментів. Але я відчуваю, що ні про що не жалію, не хотів би, щоб все склалось інакше.
Взагалі, на даний момент таке вреження, що в мої недавні 17 я вже прожив найцікавіший етап життя. Я ніби свідомо, за своїм бажанням відділив себе в своєму теперішньому житті від більшості тієї метушні і "мішури", яку минулу оце зараз мені так приємно згадувати через рік. Може я став боягузом, а можу не залишилось кого любити. Бо дійсно, таке відчуття, що я вже свій ліміт віддружив і відлюбив. Заходиш іноді на якісь сторінки, пабліки (так, нажаль, іноді заходжу), дивишся на картинки типу "подумай про перше ім'я", або ще якась банальна фігня, і розумієш, що не думаєш ти ні про кого. Не знаю чого так. Не думаю, що я у цьому один. Можливо якісь загальні тенденції, як любов до велосипедів. Напевно, це все дуже нудно читати, і я надіюсь, що з часом не позабуваю тих імен, які сюди не пишу. Але чомусь не лишилось більше кого любити, кохати, бажати. Не як апатія до всіх, а як недопочуття, як робота в економ режимі. От і лишається згадувати яскраве. Добре, хоч не відчуваю за це жалю, дійсно радує все, що було.
Напевно це не всі зміни, є повно різних художок-музичних, підготовок, нових знайомств(не дуже то і повно), але це все не дуже важливо, це все мине не без сліду.
Погано відчувати себе старим в 17.
А, ще я не знаю, що я роблю не так. Бо не так можна щось робити коли є дискомфорт. А коли є сірий кисіль замість світогляду тут якось і не знаєш що робити. Я далі не буду до коми тягнутись, майже не буду.
Взагалі все якось мутно з цим життям. Кучу всього робиш, "щоб отримувати задоволення". А воно якось не отримується. Та і абсурдно думати, що працюєш на своє задоволення в майбутньому. Його треба якось в процесі отримувати. Любити жити, чи що. Взагалі в якісь хащі незрозумілі вліз.
Знаю зараз точно, що не хочу знайомств з людьми, які мені непотрібні. Є ж такі люди, які ніби і нормальні, і нічого поганого в них нема, цікаві такі ніби. Але просто не треба вони тобі, а вони ще й іноді думають по іншому. Намагаєшся бути ввічливим, потім і обманювати(сь) починаєш. Тому треба іноді рубати з плечя, ну розумно звичайно. Так думаю і робити.
Ще обов'язково треба більше спати, їсти і працювати, і раніше вставати! Буде як настанова на майбтнє, потім побачу чи виконав.
І друзів не лишилось. Я якийсь тиндітніший став, чи що. Як дівчинка. Якісь люди всі навколо, друзі, такі дорослі стали, цинічні, злі. І якщо всередині деякі злі, деякі добрі, то ззовні злі майже всі. Просто вбивають друзі, найближчі, які стали такими цинічно-практичними у питаннях людських взаєми. Ніби в них не залишилось нічого людського, тільки сука всередині сидить, з рахівницею. Але не всі звичайно, але більшість. Таке враження, що проблема масок стала актуальнішою. Маленькі діти матюкаються як бомжари (дійсно маленькі, 5-6 клас), однолітки заводять стосунки на 2-3 дні поїздки, бояться допомагати, бояться щирих слів, бояться критики, кусаються як собаки, а люди які могли б вплинути вражено прогинаються. Вперше я за такий довгий час відчуваю, що весь світ - киплячий казан ртуті. Це щоб не вживати негарних слів. Дуже не люблю загально-ввічливі стосунки, ніби друзі - це співробитники офісу. І чого я все це відчуваю і бачу.
Так ніби я можу щось змінити. Так ніби хочу.
